Нема нічого на землі –
й нічого більше вже не треба:
Ми – нанизу в сліпій імлі,
Вгорі – далехі зорі неба.
І недосижність – вже навік,
І вічна спрага – вічним болем, –
І тільки мій голодний крик –
Самотнім перекотиполем.
Шляхи в глухонімий туман
Нам доля-відьма не простеле,
З-поза земних, людських оман –
Яка ж печаль! Яка пycтeля!
Який убогий, бідний день –
Звемо життим і жить в нім хочем, –
І забуваєм, що веде –
Він, як і все, до брами ночі.
Є тільки смерть, Є тільки тьма
Та пристрастна музика муки.
Прийди ж ти, мудра і німа,
Склади на грудях мертві руки.
Євген Маланюк, 1925
