Нема нічого на землі —
й нічого більше вже не треба:
Ми — нанизу в сліпій імлі,
Вгорі — далехі зорі неба.
І недосижність — вже навік,
І вічна спрага — вічним болем, —
І тільки мій голодний крик —
Самотнім перекотиполем.
Шляхи в глухонімий туман
Нам доля-відьма не простеле,
З-поза земних, людських оман —
Яка ж печаль! Яка пycтeля!
Який убогий, бідний день —
Звемо життим і жить в нім хочем, —
І забуваєм, що веде —
Він, як і все, до брами ночі.
Є тільки смерть, Є тільки тьма
Та пристрастна музика муки.
Прийди ж ти, мудра і німа,
Склади на грудях мертві руки.
Євген Маланюк, 1925
